Page 22 - 11-Spichak

DOI: https://doi.org/10.15414/2020.9788055222974
О.С. Шпичак ‒ Застосування продуктів бджільництва, їх стандартизованих субстанцій
та апіпрепаратів в медицині, фармації та косметології

2. Порушення в імунній системі повинні носити стійкий і виражений характер.
Це важлива умова, оскільки відомо, що показники імунної системи лабільні,
рухливі, що дозволяє різним її ланкам взаємодоповнювати і «підстраховувати»
один одного. Тому транзиторні, тимчасові зміни параметрів імунітету можуть бути
обумовлені особливостями ситуативного реагування (Dall'Acqua et al., 2015).
3. Порушення в імунній системі повинні носити не лише кількісний характер.
Слід оцінювати також функцію тих або інших клітин. Відомі випадки, коли
зниження кількості, наприклад NK-клітин, компенсувалося їх підвищеною
функціональною активністю. Якщо ж зниження кількості тих або інших клітин
імунної системи супроводжується одночасним порушенням їх функції – це,
безумовно, найважливіша лабораторна ознака імунодефіциту (Vennat, 1995).
4. Порушення в системі імунітету можуть зачіпати показники як специфічного
(адаптивного) імунітету, так і неспецифічної резистентності, тобто природженого
(природного) імунітету (Leane et al., 2015).
5. Порушення в системі імунітету характеризуються пригнічувальним
ураженням одного з ланцюгів імунітету (клітинного, гуморального,
комплементарного або фагоцитарного), інші зміни імунологічних показників
носять вторинний, як правило, компенсаторний характер. Можливі комбіновані
порушення імунітету (Mangal et al., 2013).
6. Як правило, на прийом до лікаря потрапляє хворий, у якого вже є клінічні
ознаки вторинного імунодефіциту, наприклад хронічна, резистентна до
традиційної терапії, інфекційно запальна патологія. У цьому випадку потрібне
активне втручання клінічного імунолога. Проте, важливо націлити лікаря на те, що
в деяких, у так званих практично здорових осіб, можуть бути виявлені імунно-
лабораторні ознаки вторинного імунодефіциту, які супроводжуються лише
непрямими клінічними ознаками, наприклад підвищеною втомою, яка ще не
набула хронічного характеру. У цьому випадку краще говорити про транзиторні
зміни в імунограмі, не підкріплені клінікою і які в багатьох випадках не вимагають
призначення імунотропних препаратів. Для уточнення ситуації такі хворі
потребують повторного спостереження. У такому разі слід пам’ятати, що ця
людина перебуває в зоні ризику розвитку тієї або іншої патології, пов’язаної з
вторинним імунодефіцитом: інфекційної, аутоімунної, алергічної, онкологічної і
т. д. У той же час, приналежність до «зони ризику» – це ще, на щастя, оборотна
ситуація, і такій людині можна допомогти шляхом проведення
імунореабілітаційних заходів (Leane et al., 2015).
Серед вторинних імунодефіцитів виділені три форми:
1) набута;
2) індукована;
3) спонтанна.
Набутою формою вторинного імунодефіциту являється синдром набутого
імунодефіциту (СНІД), що розвивається в результаті ураження імунної системи
вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ).
Індукована форма вторинного імунодефіциту виникає в результаті
конкретних причин, що викликали її появу: рентгенівське випромінювання,
цитостатична терапія, застосування кортикостероїдів, травми і хірургічні
втручання, а так само порушення імунітету, що розвиваються повторно відносно
до основного захворювання (діабет, захворювання печінки, нирок, злоякісні
новоутворення).

22