Page 99 - 11-Spichak

DOI: https://doi.org/10.15414/2020.9788055222974
О.С. Шпичак ‒ Застосування продуктів бджільництва, їх стандартизованих субстанцій
та апіпрепаратів в медицині, фармації та косметології

Крім того, із слізної рідини ока безперервно відбувається випаровування води в
повітря, в’язкість якої не є сталою величиною і може змінюватись від 1,02 до 1,9 сП.

На відміну від останьої , при нормальніи температурі тіла рекомендована
в’язкість очних крапель в нормі повинна становити близько 15-30 сП, підвищення
якої не може позитивно впливати на очікувании результат (Kompa et al., 2006). Крім

того, показник заломлення в’язких водних розчинів сильно не повинен
відрізнятися від аналогічного показника слізної рідини, а иого значення повинно

знаходитись в межах 1,336-1,338 (Mikkola, 2003) і в залежності від патологічного
процесу не перевищувати відповідні значення. Так, наприклад, величина
показника заломлення препаратів «штучної сльози», що застосовуються при
лікуванні захворювання «синдрому сухого ока» повинна бути в нормі від 1,336 до
1,357 (Glass, 2006).
У звязку з вище викладеним, з метою попередження вимивання слізної
рідини, а також продовження контакту з рогівкою ока та підвищення
біодоступності, досить часто вдаються до підвищення в’язкості водних розчинів
очних крапель. Це виявилося можливим при введенні до їх складу сполук
пролонгованої дії, здатних підвищувати в’язкість розчину.
Як допоміжні речовини, що забезпечують необхідну в’язкість водних
розчинів, здебільшого використовують високомолекулярні і високов’язкі
речовини, низька концентрація яких дозволяє підвищувати в’язкість до
необхідного значення навіть при незначному впливі на показник заломлення.
Перш за все, це стосується полівінілпіролідону, полівінілового спирту, етерів
целюлози (метилцелюлози, гідроксиетил- і гідроксипропілцелюлози) та ін. (Brandl
et al., 1995).
Так, наприклад, 2 % розчин метилцелюлози–4000 має показник заломлення
1,336, вода – 1,333 (Тихонов та ін., 2009). Але недоліком вживання целюлози та ї ї
похідних вважають можливість присутності зважених ї х часток у розчині, що
усувається за допомогою повільної фільтрації , та залежність від рН (Тихонов,
Ярних, 2016). На відміну від останніх похідні полівінілпіролідону не містять
нерозчинних часток, проте ї х в’язкоутворююча здатність є незначною.
У зв’язку з цим, для відчутного підвищення в’язкості, необхідне використання
значно більшої концентрації по відношенню до похідних целюлози, наприклад, як
для полівінілового спирту (Тихонов, Ярних, 2016). Однак, серед похідних
полівінілпіролідону, оправданим у цьому відношенні є використання лише
повністю обмилених та вільних від мономерів сполук (Tarvainer et al., 1999) а також

різних комбінаціи речовин, здатних створити оптимальну в’язкість у розчині за
рахунок синергічного впливу по відношенню один до одного (Тихонов, Ярних,
2016).
Збільшення часу контакту з поверхнею ока, швидкості і кількості транспорту
лікарських засобів, здебільшого може бути досягнуто за допомогою
мукоадгезивних полімерів за рахунок ї х здатності приєднуватися до шару муцину
(Schrage et al., 2001). В останні роки такі матеріали все більше знаходять своє

застосування в офтальмологічніи практиці (Che´dru-Legros et al., 2007). Наибільш
ранніми представниками даної групи сполук вважають поліакрилову кислоту та ї ї
похідні – карбомери (Рубан та ін., 2016). Вважається, що мукоадгезивні властивості
полімерів здебільшого проявляються при наявності в них молекулярної маси на
рівні близько 100000 Да (Mehanna, 2010).
Для офтальмологічних складів на основі мукоадгезивів наводяться дані
відносно простоти ї х виробництва і відмінну переносимість при застосуванні на

99